Особливості консультування клієнтів, що опинилися в об’єктивно важких умовах ( невиліковна хвороба, стан після фізичних травм і т.п.)

Смерть – це факт життя. Важко уявити, що думки про смерть можуть мати позитивне значення. Невиліковна хвороба свідчить про швидке наближення смерті. І тому клієнти часто конкретно запитують консультантів: чи скоро вони помруть. Нема єдино правильної відповіді на це питання. Такому клієнту, як правило, рекомендують привести в порядок всі важливі життєві справи. Але пояснюють це тим, що кожна людина повинна бути готовою до найгіршого збігу обставин. Тому пряма відповідь на питання про дату смерті необов’язкова. Питання про відвертість з невиліковними хворими досить важке та неоднозначне. Існують найрізноманітніші думки стосовно цього. Одні , що необхідно бережливо відноситися до психічного стану невиліковної людини, інші , що доречніше сказати відразу всю правду і не обманювати надії хворого, деякі вважають, що потрібно вести себе так, як того хоче сам хворий. Тобто, хворий має право знати правду про своє захворювання, але він може і відмовитися від необхідності сприймати непотрібну для нього інформацію. Право знати — не рівносильне вибору знання. Свобода пацієнта буде реальною тільки при орієнтації на його бажання мати правдиві знання. Якщо важкохворий не бажає мати правдиву інформацію про свій стан, то треба поважати його право. Часто хворі не усвідомлюють свого психологічного стану, не уявляють свою реакцію на жахливі новини, вимагаючи правди, вони очікують тільки позитивної інформації. Тоді відверта правда може спровокувати у такого пацієнта гостру психотичну реакцію аж до суїциду. Консультант повинен вміти передбачити реакції клієнтів.

Kubler–Ross пропонує таку модель послідовності реакцій невиліковних хворих :

1) Заперечення. Хворі відвідують різних лікарів в надії на те, що хтось з них заперечить діагноз. В цей період хворий може приховувати інформацію від рідних, сім’ї.

2) Злоба. Хворий вважає себе несправедливою жертвою якихось обставин. “ Чому саме я ?”, “ Хто винен ?” Ці питання можуть тривожити хворого, породжуючи конфліктні ситуації.

3) Компроміс. Хворий ніби намагається домовотись з долею. Дотримується якихось обмежень, вчиняє якісь дії в надії отримати у долі винагороду на своє виздоровлення. В такий період хворі можуть нераціонально розпорядитися своїм майном, коштами, наприклад, заповісти своє майно якій — небудь сумнівній релігійній чи благодійній організації, потрапити під вплив аферистів і т.п.

4) Гостра депресія як безпосереднє переживання. Розуміючи свою безвихідь, хворі втрачають інтерес до житття, до себе, до оточуючих.

5) Адаптація. Примирення з долею. В цей період людина ніби готова прийняти смерть. Але страх смерті існує. Деякі люди відмовляються завершити свої земні справи, в тому числі і справи спадщини, тільки по тій причині, що вважають, що таким чином наблизять, “ніби відкриють двері смерті.” Питання страху перед смертю можна обговорити з клієнтами. Страх смерті — це природня реакція людини. Психологічний захист від такого переживання є також природнім. Тому важливо , щоб консультант розібрався в переживаннях клієнта і дав правильні поради рідним та близьким. З боку рідних та близьких реакція заперечення є неадекватною. Вона може тільки погіршити відносини з хворим.

Слід відмітити, що фрустрована злість пацієнта може виражатися до конкретних людей або членів родини. Така злість часто носить фрустрований характер і немає під собою реальних підстав. Членам родини не варто в таких випадках сприймати цю агресію.Часто така агресія виникає в ситуаціях, коли хворі таким чином виражають свою печаль, побоювання, страхи, вину або сором, або уникають наступних візитів, які тільки загострюють їх дискомфорт ” .

За періодом агресії, як правило, слідує депресія. Kubler-Ross розрізняє два види депресії, що виникає у даному випадку. Це протидіюча/реагуюча (reactive) депресія цього етапу, яка є відповіддю на втрату свободи, можливості нормально функціонувати, і підготовча (preperatory) депресія, коли пацієнт починає зачинятися від соціальної взаємодії та ніби усвідомлювати наступаючу смерть.

1) Пацієнт готовий припинити важливі взаємовідносини і прийняти остаточність смерті. Не всі пацієнти досягають цієї стадії. На цій стадії смерть, зазвичай, бачиться як полегшення для тих людей, хто був хворим довгий час. В той самий час для сім’ї та друзів важко зрозуміти, чому хворий може не боротися за своє життя.

Проблема реагування родини на смерть одного з її членів висвітлювалася порівняно мало в емпіричних дослідження, хоча є очевидним, що всі члени такої родини переживають ряд труднощів.

По-перше, існує проблема комунікації. В той час, як родичі, зазвичай, усвідомлюють діагноз та прогнози, пацієнти – ні. Існують докази того, що медичний персонал заохочує родичів не поширювати та приховувати цю інформацію від пацієнтів. Члени родини володіють важливою інформацією і невпевнені як з нею впоратися. Як вже згадувалось, родичі можуть емоційно та соціально відсторонитися від пацієнта. Orcutt в своїх дослідженнях відзначає, що одна з найбільш поширених реакцій у пацієнтів з високим ризиком та помираючих пацієнтів є “припинення комунікації”. В тих випадках, коли пацієнти знали свої діагнози і члени родини розуміли повністю наслідки поставленого діагнозу та прогнозу його розвитку, з’явилася спільна модель, в якій кожна сторона намагалася захистити іншу від усвідомлення загрозливої ситуації та від вираження своїх почуттів.

По-друге, на додаток до соціальних та емоційних труднощів в комунікації та взаємодії з помираючими пацієнтами, члени родини переживають і багато практичних проблем.

Наприклад, “сім’я, членом якої є дитина з захворюванням на лейкемію, з появою цього захворювання починає жити в нових умовах, які загрожують надіям та сподіванням всіх членів родини і спричинює радикальні зміни в їх житті”.

.

Ось деякі поради, на котрих слід наголосити близьким та родичам хворого:

1) Хворий не повинен бути одиноким. Часто його провідувати, розповідати про події і т.п.

2) З розумінням сприймати скарги хворого і по можливості задовільнити його бажання.

3) Як правило, хворі більше говорять, аніж слухають.

4) По можливості радитися з хворим по поводу всіх рішень, що приймаються родиною.

Помирання передбачає задіяння духовного значення життя та смерті, слід брати до уваги і роль священника в цьому контексті. Freund каже, що багато людей відмовляються запрошувати священника до помираючого пацієнта. Але він також вказує на те, що священник може допомогти в деяких випадках: може допомогти краще усвідомити насування смерті, ніж ті, які ізолюють пацієнта через відкидання смерті; він може підбадьорити пацієнта у вираженні злості на Бога та допомогти вирішити проблему гніву та страху; може допомогти пацієнту усунути побоювання, що Бог карає пацієнта через його хворобу. Kubler-Ross вказувала на те, що деякі пацієнту можуть торгуватися з Богом у намаганні продовжити їх життя чи уникнути смерті. Священник може стати найбільш потрібною особою, щоб обговорити значення цієї діяльності та вину, яка може виникати через звертання до Бога таким способом.

Кожен соціальний працівник під час контакту з помираючою людиною має брати до уваги її пересуди стосовно ролі релігії та її ставлення до священника як джерела допомоги. Не всі пацієнти вважають візит священника доречним. Але, деякі з них отримують комфорт та затишок від релігії, можуть отримати підтримку від духовних аспектів помирання та деякі відповіді на питання, що станеться після смерті.

Особливого висвітлення потребує проблема соціально-психологічної роботи з людьми, які стали інвалідами внаслідок важкої хвороби або травми. За дослідженнями психологів сам процес інвалідізації можна розглядати як кризову ситуацію, в якій можуть виникати депресії та суїцидальні дії. Інвалідізація порушує біо-психолого-соціальний гомеостаз людини. Патологічний процес обмежує життєдіяльність. Тому хворобу можна розглядати як проблему, котра дезадаптує людину через негативний вплив клінічних та соціально-психологічних факторів. Життєдіяльність обмежується, а особистість почуває себе соціально недостатньою.. Соціальна недостатність розглядається як обмеження в соціально значимих ситуаціях (робота, сім`я, захоплення, освіта і т.п.) Завдання соціальних працівників та психологів допомогти людині компенсувати обмежену життєдіяльність.

Розрізняють компенсаційні можливості організму на генетико-конституційному та медико-організаційному рівнях, компенсаційні можливості сомої особистості ( тобто її емоційно-вольовий, інтелектуальний та мотиваційний рівень). Слід врахувати можливості і самого суспільства, тобто морально-етичні, науково-технічні та соціально-правові рівні. Тому, плануючи роботу з такими людьми, соціальний працівник повинен враховувати медичні, психологічні, соціальні та професійні напрямки. Особливо важлива в цих умовах допомога сім`ї. В психологічній роботі з клієнтом слід враховувати темперамент, інтелект, соціальні відносини, цілі, мотиви, установки, потреби. Як цілісна структура, особистість проявляється через діяльність. Через діяльність та в процесі діяльності проявляються та формуються індивідуально-психологічні психологічні аспекти особистості. Психолог та соціальний працівник в процесі втручання корегують психологічні контакти, здійснюють профорієнтацію, лікують стан фрустрації, впливають на мотиваційну сферу, вивчають та формують внутрішню модель хвороби та систему соціально-психологічних відношень.

Колесник Н.Т. пропонує розділити роботу соціального працівника на пять етапів :

1) Оціночний – визначають рівень та категорію порушення здоров`я, а також обмеження життєдяльності, що повязано з цією проблемою.

2) Аналітичний –

• вивчення медичних документів та характеристик;

• вивчення особистості інваліда, його комперсаторні можливості;

• вивчення внутрішньої моделі хвороби, його переживання своєї та психічної неповноцінності та соціальної недостатності.

3) Синтезу — це найбільш складний та відповідальний етап. Соціальний працівник формулює адекватне реабілітаційне завдання. Якщо він не врахує якісь фактори з попередніх етапів, то ефективність втручання значно знизиться.

4) Складання індивідуально-реабілітаційного паспорту інваліда. Соціальний працівник або психолог супроводжують медичну, професійну та соціальну реабілітацію клієнта, проводять психологічне консультування, психокорекцію, психотерапію, надають психологічну допомогу сім`ї. В плані повинні мати місце конткретні рекомендації, послуги, міроприємства, умови їх проведення.

5) Ведення паспорта — це ніби щоденник виконання, в якому не просто відмічаються виконані міроприємства, а вказується необхідне корегування програми.

На жаль, при роботі за вище вказаними етапами, важко жорстко визначити часові строки виконання. Соціальний працівник повинен тісно взаємодіяти з центром занятості населення, комітетами соціального захисту тощо.

Январь 24, 2019 Коррекционная психология
Еще по теме
Особливості консультування “немотивованих” клієнтів.
Особливості соціально-психологічного консультування депресивних клієнтів.
СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ.
Особливості роботи із жінками, які страждають постнатальною депресією.
Після освоєння матеріалу ви зможете:
РОЗДІЛ ТИПОВІ ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ. ТЕМПЕРАМ
Особливості роботи з клієнтами, що мають суїцидальні наміри або вчинили суїцидальну спробу.
Після освоєння матеріалу ви зможете:
Після освоєння матеріалу ви зможете:
Після освоєння матеріалу ви зможете:
Після освоєння матеріалу ви зможете:
Після освоєння матеріалу ви зможете:
Після освоєння матеріалу ви зможете:
СЕМІНАР 4. ТИПОВІ ОСОБЛИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ
Особливості психосоціальної роботи з депресивними клієнтами, в яких виражено відчуття тривожності.
ПСИХОЛОГИЧЕСКАЯ ТРАВМА.
Особливості взаємодії особистісного та професійного становлення на різних етапах життєвого шляху.
Добавить комментарий