Робота з депресивними клієнтами, що переживають втрату.

При втраті близької людини виникає гострий інтенсивний душевний біль, глибока депресія. Взагалі при втраті людина переживає горе.

Під терміном “горе” розуміють суб’єктивну реакцію на втрату та її зовнішній прояв.

Під терміном “жалoба” розуміють процес відчуття та вираження горя та культурні, інституційні форми, який він може приймати.

Будь-яка реакція на втрату може передбачати страждання та певне погіршення нормального функціонування, нести характеристики, в яких можна легко впізнати таку реакцію на втрату, та мати відповідну тривалість. Parkes та Engel , Parkes, C.M. , Engel, G.L. в своїх дослідженнях пропонували називати втрату термінами “хвороба” або “розумове порушення”. Інші зарубіжні дослідники вважали такі терміни доцільними теж ,.

Lindemann, E. провів ряд досліджень з питань реакцій на понесену втрату та ідентифікував їх моделі, відкривши відхилення від них, які можна характеризувати як “патологічні” або як анормальне горе. Він пропонує, що типові реакції на горе можна описати наступним чином:

соматичне (фізичне) страждання;

розсіяність, занепокоєність думками та уявленнями про померлого;

відчуття провини;

реакції неприязні та ворожості по відношенню до ряду людей, померлого включно;

нетерплячість, непосидючість та гіперактивність без будь-якої організованої моделі поведінки або можливості поставити та досягти цілі;

Інше дослідження було проведено Marris Widows and Their, де було опитано 72 вдови віком між 25 – 56 років, чиї чоловіки померли за останні 2 роки та 2 місяці до проведення дослідження. Було виділено загальні реакції на втрату такого типу:

1) проблеми з сном (57 жінок);

2) погіршення стану здоров’я (31);

3) втрата контакту з реальністю (47);

4) відчуття присутності померлого чоловіка, так ніби ніякої втрати не відбулось (36);

5) апатія (44);

6) відхід від соціальної взаємодії (27);

7) відчуття неприязні та ворожості, роздратованість (25);

8) відчуття вини (8).

Схожі дослідження були проведені Gorer , метою яких було визначити реакцію на втрату будь-кого з родичів. Опитавши 80 людей, від дійшов до висновку, що відчуття вини та злості трапляються найрідше та на ранніх етапах жалoби.

На початку 70-х Parkes провів ще одне емпіричне дослідження з питань втрати та пояснив типові та нетипові реакції них, особливо серед молодих вдів. Він запропонував, що втрата несе в собі елемент втрачання безпеки, який відчувається як загрозливий та продукує стресовий стан. На початковій стадії, вдови можуть усвідомлювати їх втрату на одному рівні, та в той самий час заперечувати втрату на іншому рівні. Їх відчай може привести до пошуку, мета якого полягає в поверненні втраченого об’єкту. Parkes характеризує цю стадію:

наявністю тривожності; напруги; непосидючості; занепокоєності думками та уявленнями про померлого;

втратою інтересу до досягнення поставленої цілі, до зовнішнього вигляду;

фокусуванням уваги на місцях, де можливо було б знайти втрачену людину.

Дослідник робить висновок про те, що звіти про те, що люди бачать, чують, розмовляють та бачать в снах втрачену людину є нічим іншим, як відображенням їх намагань відшукати та локалізувати померлу людину. Але з наростаючим усвідомленням реальності втрати, люди типово переживають період, в якому домінують дезорганізація, безцільність та відчай. Діяльність стає неорганізованою та незначущою поки не буде напрацьовано нову модель взаємодії та не будуть поставлені нові цілі, не пов’язані з існуванням померлої людини. Поступово людина, яка понесла втрату відновлює свої соціальні контакти, заводить нові стосунки, визначає нові цілі, пов’язані чи то з роботою, чи то з вихованням дітей, чи то з пошуком напрямків нової діяльності, яка несе інтереси померлої людини, і, таким чином, починається встановлення модифікованого ідентифікування та мети.

Інший дослідник Battin , за цільову групу вибрав 58 сімей, які понесли втрату близької людини в часових проміжках 3 місяці, 6 місяців та від 3 до 5 років. На протязі перших трьох місяців після втрати, респонденти вказували на відчуття:

непотрібності,

пустоти,

бажання відчувати, що померлий ще все живий,

занепокоєність спогадами про померлу особу,

страх перед смертю або зійти з розуму,

безнадія,

побоювання,

депресія,

підозра,

злість,

роздратованість,

переживання стосовно появи нових обов’язків.

Це саме дослідження було проведено, коли пройшло 6 місяців з дня втрати близької особи і було визначено, що більшість відчуттів, пов’язаних з стресом, заспокоїлися: ті, хто понесли втрати відчували почуття:

необхідності існування заради інших людей,

відносного задоволення,

більшої надії на майбутнє.

Негативні наслідки стану втрати продовжили своє зменшення, що було доведено при проведеному повторно дослідженні, коли пройшло від 3 до 5 років з дня втрати.

Додаткові дані емпіричних досліджень також вказують на те, що ті, хто нещодавно поніс втрату близької людини, звертаються до лікарів частіше з приводу фізіологічних симптомів, ніж робили це до втрати. Це свідчить про те, що ті, хто нещодавно поніс втрату близької людини (вдови та вдівці), страждають від підвищеного відчуття смерті. Така інформація вказує на збільшену ранимість тих, хто нещодавно поніс втрату, стосовно емоційного та психічного здоров’я

Спочатку розвивається емоційний шок, заперечення втрати, заперечення взагалі реального сприйняття подій. Лікарі відносять цей стан до гострих невротичних або психотичних реакцій. По мірі того як пацієнт повертається в світ реальності, розвивається почуття злоби. Злоба та біль втрати — почуття ніби несуміжні. Для консультанта важливо в цей період не дискутувати з пацієнтом, не моралізувати проблему душевного болю та злоби, а прийняти його душевний біль. Нехай емоція злоби вільно виливається в процесі терапії. В цей період клієнт звинувачує всіх за недбалість, некомпетентність, голосно та відкрито виливаючи свій біль. Відбувається своєрідний катарсис, клієнт заспокоюється. Це важливий момент в терапії. Адже свій душевний біль пацієнт міг вилити на випадкові об’єкти, породжуючи нові конфлікти та непорозуміння. Тому іноді буває так, що після поховання близької людини родичі починають сперечатися. Темою конфлікту може бути реальна проблема ( наприклад, спадщина), але спосіб її вирішення може випливати з об’єктивних причин злоби та агресії, що закономірно переживають учасники конфлікту. Деякі спеціалісти вважають, що впливати на почуття скорботи не треба. Душевний біль повиен пройти сам по собі, пройшовши всі етапи розвитку. Якщо скорботу штучно стримувати або повністю блокувати, то вона акумулюється і призведе до душевного розладу. Щоправда, спеціаліст повинен стежити, щоб з померлого не зробили культ, щоб все, що пов’язане з ним, не набрало надмірно символічний характер, не стало причиною паталогічного мислення, початком розвитку нав’язливих та паранойяльних ідей. В різні періоди життя люди відчувають амбівалентність почуттів один до одного. Смерть близької людини може породжувати комплекс провини щодо померлого. В траурі клієнти часто здійснюють ритуальні дії. Вони вважаються ознаками захисних реакцій. Часто близькі вимагають від консультанта швидке “одужання” від психологічної травми. Такі люди, як правило, не розуміють необхідності поступового виходу з кризи. Тому спонукати клієнта якнайшвидше забути втрату та почати повсякденне життя неправильно і не етично. Коли людина виздоровлює, то її поведінка поступово стає більш активною. Відновлюється почуття ідентичності. Померлий стає символічним образом пам’яті, підтримки живого. Це позитивний фактор розвитку подій. Успішній новій ідентифікації допомагає консультант. Формальні фрази, розгубленість, некомпетентність тільки насторожують пацієнта, він перестає відверто реагувати на свій біль, переходячи в хронічний кризовий стан.

Таким чином, в роботі з клієнтами, що переживають гостру втрату необхідно звертати увагу на те, щоб пацієнт:

— не блокував біль;

— не ідентифікував себе з померлою людиною;

— не розтягував процес скорботи , не підсилював душевний біль в період символічних роковин та дат;

— не карав себе за провину.

Якщо блокується нормальний процес жалю, то кризовий стан клієнта переростає в хронічний. Така людина в подальшому потребує серйозного терапевтичного втручання.

В процесі консультування слід звернути увагу на такий факт, як раптовість смерті. Причинами раптової смерті можуть бути: хвороба, катастрофи, стихійні лиха, суїцид та ін. На протязі першого тижня людина може переживати емоційний шок. В цей період людина може відчувати: провину, безпомічність, гнів. Людина може втратити здатність дбати про себе, навіть про свої біологічні потреби. Гнів супроводжує потребу перекласти на когось вину за смерть, бажання помсти, відчуття незакінченності, потребу в розумінні.

Були також проведені дослідження такого питання, як вплив довго- та короткотривалої інформованості про майбутню втрату на реакцію горювання. Parkes у своєму дослідженні від 1975 року порівнював реакції відносно молодих вдівців та вдов (до 45 років) по відношенню до тривалості інформованості про те, що їх друга половина може померти за короткий проміжок часу, або про довготривалу смертельну хворобу. Тих, кого повідомили про можливу смерть не раніше ніж за 2 тижні, віднесли до групи “короткої підготовки”, решту – до групи “довгої підготовки”. На першому інтерв’ю 3 тижні після втрати група “довгої підготовки” була більш спроможною прийняти реальність їх втрати, менше відчувала вину та злість, ніж група “короткої підготовки”. Така схильність досягання “кращого” результату стала тенденцією. Звідси, можна зробити висновок про те, що реакція на втрату є більш важкою, довшою, коли смерть близької людини переживається раптово та передчасно.

У випадках раптової смерті консультант повинен:

надати допомогу на місці трагедії;

пропонувати допомогу навіть тоді, коли клієнт відмовляється від неї, переконуючи його в її необхідності;

можливість забезпечення доступу до тіла, потрібно сфокусувати переживання на смерті, а не обставинах смерті;

використовувати слова “смерть”, ” помирання”, а не уникати їх;

-необмеженеспілкування.
Консультанта повині насторожувати слідуючі факти:

клієнт говорить про трагедію так, ніби це сталосі вчора;

відмовляється викинути особистісні речі померлого;

переживає депресію з відчуттям провини та низької самооцінки;

переймає риси характеру померлого;

реагує неадекватно сильним горем на чиюсь втрату;

проводить радикальні зміни відразу після смерті близької людини.

Ці ознаки можуть вказувати на психопатичний розвиток стану клієнта, який потребує серйозного психотерапевтичного втручання та консультації психіатра. Ці ознаки можуть бути передвісниками суїциду.

На протязі року люди, як правило, примиряються із втратою. Вони згадують про померлого, але ці спогади носять більш позитивний характер: наприклад, хвилини приємної співпраці чи відпочинку, позитивні риси характеру, досягнення та успіхи померлого та ін. У людей відновлюється інтерес до роботи та життя, поглиблюється віра в щастя, добро, будуються оптимістичні плани на майбутнє.

Під нетиповими реакціями на втрату ми розуміємо модель реакції/відповіді, яка не відповідає очікуваному процесу стриманості та послаблення, і яка суттєво шкодить особистому та соціальному функціонуванню до тої міри, що необхідною може бути професійна допомога. Такі реакції ще називаються паталогічними, ускладненими, морбідними. Parkes , , каже, що найбільш поширеним діагнозом серед психіатричних пацієнтів, які пережили втрату, є невротична депресія. Психіатричні пацієнти, які страждали від нетипового горя більше виражали почуття провини та самозвинувачення, мали більші труднощі у визнанні їх втрати. Іншими нетиповими рисами психіатричних пацієнтів були анормальна реакція на втрату, іпохондричні синдроми, напади паніки. Тобто, така модель тривалість горювання, незвичайно інтенсивне горювання, затримана характеризується перебільшеннями або викривленнями, які роблять індивідуумів недієздатними та вказують на те, що в таких випадках існує потреба в психіатричній допомозі.

Про ознаки патологічного горя кажуть у тих випадках:

коли людина сумує понад рік;

коли людина придушує емоційну компоненту горя, відчуває біль тільки фізично;

затримане переживання горя;

неадекватне по силі та якості переживання.

Parkes також виділяє кілька категорій нетипового горювання:

1) Стримане горювання, де очікувані реакції на втрату є або відсутніми, або виражаються у викривленому порядку.

2) Хронічне горювання, за якого звичайні реакції є видимими, але виліковування не проявляється за нормальних хронологічних рамок.

3) Затримане горювання, коли усвідомлюючи реальність втрати, переживання горя відкладається в часі та переживається важче пізніше.

Lindemann каже, що “найбільш вражаючим та частим” з нетипових реакцій на втрату є затримка або відкладання в часі усвідомлення та вираження горя. Індивідуум може виглядати занадто активним, мати симптоми, асоційовані з хворобою померлого, набувати симптомів психосоматичного захворювання, відлучатися від родини та друзів, “холодно” або формально спілкуватися, мати само-каральну поведінку.

При наданні допомоги людині, яка понесла втрату, слід врахувати слідуючі соціологічні фактори:

культуральне та демографічне середовище;

традиційні та національні обряди поховання;

громади, в яких “не можна говорити” про втрати, пов`язані з вбивством, СНІДом, зловживанням наркотиками та алкоголем;

громади, в яких не визнаються такі втрати, як викидень чи аборт.

Наші знання про помираючих та втрату підтримуються широким колом емпіричних досліджень, проведених соціологами, медиками-практиками, психіатрами та рідше соціальними працівниками. Дослідження різняться за своєю методологією, часовими проміжками контактів, способами реєстрації даних, їх категоризації та презентації. Отримані знання з даного питання можуть допомогти поглибити розуміння помираючих та горя, розробити шляхи допомоги тим, хто перебуває на межі життя і смерті, та тим, хто поніс втрати.

При розлученні людина також втрачає близьку людину, а також звичний устрій життя. Розлучення можна розглядати як смерть відношень. Розлучення, як правило, також породжує низку патопсихологічних почуттів.

Froiland, Hozman для описування розлучення користуються такою моделлю, що і Kuhbler-Ross :

1.Ситуація заперечення, коли клієнт механізмом раціоналізації може психологічно захищатися від психотравми “нічого не сталося”, “нарешті прийшло визволення” і т.п.

2.Ситуація злоби, коли від душевного болю захищаються недоброзичливою поведінкою щодо партнера, нерідко маніпулюють дітьми.

3.Ситуація переговорів, як спроба відновити шлюбні відносини.

4.Стадія депресії – розвивається пригнічений настрій, почуття одинокості, падає самооцінка, що утруднює можливість завести нові знайомства, людина сприймає себе як невдаху.

5.Стадія адаптації – стадія пристосування до змінених умов життя.

Ці стадії, як правило, переживають кожний із подружжя, незалежно від того, хто був ініціатором розлучення, а також діти. Тому завдання консультанта допомогти клієнту якнайшвидше перейти в останню — п’яту стадію.

Діапазон проблем, які виникають після розлучення, широкий: від фінансових труднощів — до догляду за дітьми. Дуже важливо, щоб той із подружжя, хто залишився в неповній сім’ї, навчився жити один. Необхідно усвідомити, що порушується стереотип соціальних відносин. Важливими є і питання задоволення сексуальних потреб. Консультант повинен бути готовим надати професійну допомогу в цьому аспекті, залучаючи інших спеціалістів ( сексопатолога, психотерапевта, педіатра та ін.).

Январь 24, 2019 Коррекционная психология
Еще по теме
Психотерапевтична робота з депресивними клієнтами.
Особливості психосоціальної роботи з депресивними клієнтами, в яких виражено відчуття тривожності.
Приклад психологічного втручання методом керованої уяви в роботі з депресивними клієнтами.
Приклад екзистенційно – раціональної психотерапії у роботі з депресивними клієнтами з метою попередження суїциду.
Приклад проведення сеансів психотерапії з депресивними клієнтами на основі технічних прийомів А.Бека.
Вовканич М.Д.. Технології соціально-психологічної роботи з клієнтами, які схильні до суїциду, 2000
Приклад психотерапевтичної роботи з клієнтами, у яких проявляються амбівалентні почуття.
Особливості роботи з клієнтами, що мають суїцидальні наміри або вчинили суїцидальну спробу.
Особливості соціально-психологічного консультування депресивних клієнтів.
Форми перебігу депресивних станів та їх діагностика.
Додаток 2.Використання групової взаємодії у роботі з помираючими клієнтами.
Добавить комментарий